ОСНОВИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
Тема 1. СИСТЕМА СВІТОВОЇ КОЛЕКТИВНОЇ БЕЗПЕКИ.
СИСТЕМА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
Особиста
безпека кожного громадянина формується на основі функціонування глобальних
безпекових механізмів і моделей, що входять до системи світової безпеки.
Відображення різних кризових явищ у суспільстві з точки зору національної
безпеки формує уявлення про багаторівневість світової безпеки та національної
безпеки України як її складової.
Стабільність
життєдіяльності, саморозвитку народу України як громадянської спільноти,
відстоювання національних інтересів держави, надійний захист від зовнішніх і
внутрішніх загроз забезпечує цілеспрямована діяльність незалежних силових
структур України.
Боєздатність
Збройних Сил України, що становлять лише частину в системі національної безпеки
держави, є гарантом національної безпеки в державно-політичному аспекті. З
огляду на те, що багато громадян/громадянок України можуть служити не лише в
лавах Збройних Сил України, але й в підрозділах Національної гвардії України чи
Державної прикордонної служби України, а резервісти можуть служити і в інших
державних військових формуваннях, важливо отримати знання про весь військовий
механізм системи національної безпеки. У цьому розділі розглянемо основні
положення законодавства щодо відповідних питань у нашій країні, проти якої
здійснюють агресію, механізми й моделі системи світової безпеки, основні
положення Стратегії національної безпеки України, Воєнної доктрини, окреслимо
діяльність НАТО та курс України на вступ до альянсу, охарактеризуємо
проблематику національних інтересів і загроз Українській державі.
Міжнародна
(світова) безпека - система міжнародних відносин, заснована на дотриманні всіма
державами загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, що не допускає
вирішення спірних питань і розбіжностей між ними за допомогою сили або загрози.
Принципи міжнародної безпеки передбачають:
•
утвердження мирного співіснування як універсального принципу міждержавних
відносин;
•
забезпечення рівної безпеки для всіх держав;
• створення
дієвих гарантій у військовій, політичній, економічній та гуманітарній сферах;
•
недопущення гонки озброєнь у космосі, припинення всіх випробувань ядерної зброї
і повну її ліквідацію;
• безумовну
повагу суверенних прав кожного народу;
•
справедливе політичне врегулювання міжнародних криз і регіональних конфліктів;
• зміцнення
довіри між державами;
• вироблення
ефективних методів запобігання міжнародному тероризму;
•
викорінення геноциду, апартеїду, засудження пропагування фашизму;
• вилучення
з міжнародної практики всіх форм дискримінації, відмову від економічних блокад
і санкцій (без рекомендацій світового співтовариства);
•
запровадження нового економічного порядку, що забезпечує рівну економічну
безпеку всіх держав.
Невід'ємною
частиною міжнародної безпеки є дієве функціонування закріпленого Статутом ООН
механізму колективної безпеки.
Основними засобами забезпечення міжнародної
безпеки є:
•
двосторонні договори про забезпечення взаємної безпеки між зацікавленими
країнами;
• об'єднання
держав у багатосторонні союзи;
• всесвітні
міжнародні організації, регіональні структури та інститути для підтримання
міжнародної безпеки;
•
демілітаризація, демократизація і гуманізація міжнародного політичного порядку,
встановлення верховенства права в міжнародних відносинах.
Залежно від
масштабів прояву та реалізації механізмів розрізняють рівні світової безпеки:
національний, регіональний, глобальний.
Така
типологія пов'язана безпосередньо з найважливішими просторовими категоріями
геополітичної теорії, якими є: територія країни, геостратегічні та геополітичні
регіони; світовий геополітичний простір.
Зосередимось
на понятті "територія держави". Державна територія - це частина
земної кулі, у межах якої здійснює суверенітет певна держава. Таким чином державна
влада в межах своєї території має верховенство і не залежить від інших сил та
обставин. Однак таке трактування слід віднести до ідеального, яке існує в
теорії, моделі. На практиці державний суверенітет обмежений взаємодією країни з
іншими суб'єктами міжнародних відносин. Ці обмеження пов'язані із
зобов'язаннями держав, які уклали міжнародні договори, вступивши до різних
міжнародних організацій чи блоків.
Територія,
яку займає та чи інша держава на планеті, є одним із найвагоміших показників,
що визначає місце країни в ієрархії міжнародних відносин, її політику на
світовій арені та національні геополітичні інтереси. Розмір сухопутної
території при формуванні геополітичного потенціалу держави завжди поєднується з
чисельністю його населення. Сукупність державних територій усіх країн світу, з
урахуванням міжнародних проток, відкритого моря й Антарктиди, становить
світовий геополітичний простір, який, як правило, поділяється на регіони.
Подумайте: чому на сусідню з нами країну -
Росію - були накладені міжнародні санкції?
Сучасне
розуміння міжнародної безпеки було сформульоване за часів створення ООН у
першій статті Статуту цієї організації, де визначене її основне завдання:
"1. Підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вживати
ефективних колективних заходів для запобігання й усунення загрози миру і
придушення актів агресії або інших порушень миру і проводити мирними засобами,
у згоді з принципами справедливості й міжнародного права, залагоджування або
розв'язку міжнародних суперечок або ситуацій, які можуть призвести до порушення
миру".
Широкого
вжитку поняття "безпека" набуло у США напри кінці 40-50-хрр. XX ст.
Цим терміном почали позначати комплексну сферу військово-цивільних досліджень
стратегії, технологій, контролю над озброєнням в умовах "холодної
війни", коли проблема військового протистояння, особливо в новому ядерному
вимірі, перетворилася на домінуючу сферу міжнародних відносин.
Ще одним
напрямом, що окреслює поняття "безпека", була діяльність з
мобілізації військового, економічного, ідеологічного та інших ресурсів держави
й суспільства в умовах військово-політичного протистояння двох
військово-політичних блоків періоду "холодної війни" - блоку
демократичних країн і блоку СРСР. Саме цю мету переслідувала радикальна реформа
органів державної влади, проведена 1947 р. у США відповідно до "Закону про
національну безпеку", за яким створили міністерство оборони, ЦРУ,
управління з мобілізації матеріальних і людських ресурсів, а також вищий
військово-політичний орган - Раду національної безпеки. Незабаром поняття
"безпека" було прийняте в структурах НАТО, перетворилося на предмет
"високої політики", головний об'єкт досліджень міжнародних відносин у
Європі та інших частинах світу.
Термін
"безпека" почав поступово набувати чинності й на території СРСР, коли
радянська імперія, руйнуючись, ставала відкритою для цивілізованого світу.
Впровадження цього поняття у науковий і практичний обіг у СРСР, як і
становлення таких категорій, як "політична наука", "теорії
міжнародних відносин" та багатьох інших, обумовило і їх критичне
трактування. Цілковиту легітимність цей термін отримав після 1985 р., у період
перебудови, а згодом після розпаду СРСР. У 1991 р. в Україні, яка стала
незалежною державою, створили Раду оборони України та Раду національної безпеки
України, які функціонували з 1991 по 1996 рік. У серпні 1996 р. Указом
Президента України була утворена Рада національної безпеки і оборони України.
Сфера
міжнародної та національної безпеки є однією з ключових ділянок діяльності
будь-якої держави, предметом внутрішньополітичної боротьби, уваги
громадянського суспільства, наукових досліджень.
Подумайте: які найвагоміші показники визначають
світовий геополітичний простір як одну з просторових категорій геополітичної
теорії?
Світова
система безпеки, як свідчать історичні приклади XX ст., працює не завжди
ефективно стосовно країн, розташованих у регіонах перетину геополітичних і
національних інтересів великих країн. Саме Україна і належить до такого
складного регіону. Щоб зрозуміти, чому так відбувається, потрібно ознайомитись
із теоріями моделей світової безпеки, які конструюються залежно від кількості
суб'єктів системи безпеки.
Виділяють чотири основні моделі, що конкурують
між собою:
1. Однополярна система безпеки. Після розпаду
Радянського Союзу США залишилися єдиною наддержавою, яка, на думку прихильників
такої моделі, намагається нести "тягар" світового лідерства, щоб не
допустити "вакууму сили" в міжнародних відносинах і забезпечити
поширення демократії по всьому світу.
Однополярна
модель передбачає посилення системи військово-політичних союзів, де США
відіграє вирішальну роль. НАТО, на думку деяких аналітиків, повинна
забезпечувати стабільність у трансатлантичній підсистемі міжнародних відносин,
гармонізувати відносини між США та європейськими державами в стратегічній
галузі, забезпечувати американську військову присутність у Європі й гарантувати
недопущення конфліктів на цьому континенті.
США
запевнили і продемонстрували це в ході війни на Балканаху 1999 р., що саме НАТО
повинна стати головним гарантом європейської безпеки. У період руйнування
диктаторської держави Югославії народи, які входили до її складу, розпочали
війну за території та за свою незалежність. Для вирішення конфлікту, який
тривав понад дев'ять років, сили НАТО і США за 78 днів систематичного знищення
військового потенціалу югославського диктатора С. Милошевича досягли капітуляції
та запровадження миротворчих місій на Балканах.
ЄС, ОБСЄ та
інші регіональні організації можуть відігравати лише другорядну роль у
архітектурі європейської безпеки XXI ст. Згідно з новою стратегічною концепцією
НАТО, прийнятою навесні 1999 р., зона відповідальності цього блоку розширюється
за рахунок залучення до неї суміжних регіонів. Низка експертів, зокрема й
українських, вважає, що членство в НАТО є своєрідним індикатором належності до
західної, "демократичної" цивілізації.
Тих, хто не
належить до членів НАТО і не має шансів увійти до цієї організації, відносять
до "чужих" і навіть ворожих цивілізацій. Тому інтеграція України в
структури Євросоюзу іде пліч-о-пліч з розширенням співпраці з НАТО та чіткою
орієнтацією на вступ до цього військово-політичного союзу.
Модель
однополярної системи безпеки зазнає критики й у США, і в інших центрах сили -
ЄС, Японії, Китаї. До того ж, основний інструмент здійснення американського
лідерства - військово-політичні альянси - не пристосований належним чином для
вирішення сучасних проблем. Такі союзи були створені в період "холодної
війни", й основним їх призначенням було запобігання воєнним загрозам.
Чимало зарубіжних аналітиків вважають, що на адекватну відповідь на виклики з
царини так званої "м'якої безпеки" (фінансово-економічні кризи,
екологічні катастрофи, тероризм, наркобізнес, незаконна міграція, інформаційні
війни тощо) військова машина, успадкована з минулого, аж ніяк не здатна.
2. "Концерт держав". Деякі фахівці
пропонують найкращою моделлю міжнародної безпеки союз кількох великих держав
(за зразком Священного союзу 1815 р., що визначав устрій Європи після
завершення наполеонівських війн), які могли б взяти на себе відповідальність за
підтримку стабільності у світі, запобігання та врегулювання локальних конфліктів.
Прерогатива "концерту держав", на думку прихильників цієї концепції,
полягає в його кращому керуванні (адже "грають" учасники
"оркестру" без диригента) і, відповідно, більшій ефективності, адже в
рамках такої конструкції легше узгодити позиції і прийняти рішення, ніж у
організаціях, які налічують десятки або навіть сотні членів (ООН).
Нині у світі
функціонують кілька варіантів таких "оркестрів" - "Велика
сімка", "Велика вісімка" та "Велика двадцятка", - які
регулярно "дають" свої "концерти".
До складу
"Великої сімки" (G-7) входять Німеччина, Франція, Великобританія,
Італія, Японія, Канада і Сполучені Штати Америки. Ця група держав має значний
вплив на світову торгівлю та пов'язані з цим митні питання.
Із середини
80-х років XX ст. міністри фінансів і керівники центральних банків країн з
"Великої сімки", найбільших промислово розвинених країн, систематично
проводять зустрічі. На неофіційному форумі G-7 щорічно змінюється
президентство. Члени "Великої сімки" координують свою політику щодо
обміну інформацією та підготовки загальних дій, обговорюють теми обмінного
курсу, грошово-кредитної та податково-бюджетної політики, полегшення боргового
тягаря для бідних країн, а також боротьби з відмиванням грошей. Важливим
елементом функціонування G-7 є діяльність Financial Action Task Force (FATF) -
Міжнародної групи з протидії відмиванню брудних грошей.
"Велика
вісімка" (G-8) об'єднує Німеччину, Францію, Великобританію, Італію,
Японію, Канаду, Росію, Сполучені Штати Америки, а також Європейський союз.
Делегати G-8 у деяких випадках є представниками експертних груп з окремих
питань, таких, як розповсюдження зброї масового знищення або міжнародної
боротьби з тероризмом та організованою злочинністю.
• Група держав
"Великої сімки" (G-7)
У рамках
міжнародного співробітництва G-8 у 1995 p. у Ліоні була створена експертна
група з боротьби з організованою злочинністю - Ліон-група. У Ліон-групі з
питань контрабанди наркотиків обговорюють відповідні питання щодо протидії
організованій злочинності, зокрема пов'язані з порушенням митних правил та
відмиванням коштів. Окремий напрям G-8 - боротьба з тероризмом, водночас з
посиленням захисту міжнародної торгівлі від терористичної діяльності. Одним із
найважливіших напрямів залишається діяльність G-8 щодо боротьби з корупцією.
До
"Великої двадцятки" (G-20) входять Аргентина, Австралія, Бразилія,
Китай, Німеччина, Франція, Великобританія, Індія, Індонезія, Італія, Канада,
Мексика, Росія, Саудівська Аравія, Південна Африка, Південна Корея, Туреччина,
Сполучені Штати Америки та Європейський Союз.
Проте
існують розбіжності з приводу складу такого "концерту". Якщо одні
фахівці пропонують сформувати цей союз на базі "вісімки"
високорозвинених індустріальних держав (особливо актуальним це питання стало
після закінчення війни в Іраку), то інші наполягають на неодмінній участі Китаю
та Індії. Однак сьогодні "концерт держав" "грають" без
Росії, на яку накладені міжнародні санкції.
Критики цієї
моделі вказують, що вона дискримінаційна щодо малих і середніх держав. Система
ж безпеки, створена на основі диктату декількох сильних держав, не буде
легітимною і не користуватиметься підтримкою більшості членів світової
спільноти. Ефективність цієї моделі може бути підірвана суперництвом між
великими державами або виходом із союзу одного чи декількох його членів.
3. Багатополярну модель вважає дієвою
низка експертів, стверджуючи, що в період після закінчення "холодної
війни" сформувалася не одно-, а багатополярна система міжнародних
відносин.
Прихильники
багатополярності наполягають на тому, щоб США визнали необґрунтованість своїх
претензій на світове лідерство і розпочали партнерський діалог з іншими
центрами сили.
4. Глобальна (універсальна) модель. Прихильники цієї
концепції виголошують тезу, що міжнародну безпеку можна гарантувати лише на
глобальному рівні, коли всі члени світової спільноти беруть участь у її
створенні. За однією версією, створити таку модель можна лише тоді, коли всі
країни і народи будуть розділяти певний мінімум загальнолюдських цінностей і
виникне глобальне громадянське суспільство з єдиною системою управління; за
іншою, - подібна модель виникне як результат поступової еволюції вже існуючої
системи режимів міжнародної безпеки та організацій за провідної ролі ООН. Але з
огляду на принципи поведінки таких країн, як Росія, КНДР чи Сирія, які межують
на грані міжнародних злочинів, система безпеки ООН виявилась неефективною щодо
України та інших конфліктів, наприклад, у країнах Близького Сходу.
Другий тип
моделей міжнародної безпеки визначає характер відносин між учасниками подібних
систем безпеки. Головним чином дискусійно розглядають три моделі - колективної,
загальної та коопераційної безпеки.
1.
Колективна безпека. Це поняття виникло у світовому політичному лексиконі та
вкорінилося в дипломатичній практиці ще в 20-30-х рр. XX ст.
Основними
елементами колективної безпеки є група держав, об'єднаних спільною метою
(захист своєї безпеки), і система військово-політичних заходів, спрямованих
проти потенційного супротивника чи агресора. Тому можуть існувати різні види
колективної безпеки, що відрізняються один від одного тим, який саме тип
міждержавної коаліції покладений в її основу і які цілі ставлять перед собою
учасники системи колективної безпеки. Коаліція може виникнути і через зовнішню
небезпеку, що загрожує безпеці групи абсолютно різнотипних держав, які
зацікавлені в колективному захисті від спільного ворога.
Таким чином,
колективна безпека фокусує увагу на військово-стратегічних проблемах і не
націлена на вирішення аспектів міжнародної безпеки економічного, соціального,
екологічного та інших вимірів, що обмежує можливість застосування цієї моделі в
сучасних умовах.
2. Загальна
безпека. Цей термін вперше прозвучав у 1982 р. у доповіді Незалежної комісії з
питань роззброєння і безпеки (комісія Пальме) - міжнародної неурядової групи
експертів, куди увійшли відомі громадські діячі та науковці багатьох країн
світу. Основним завданням комісії був пошук шляхів проведення перемовин про
скорочення озброєнь та усунення загрози ядерної війни.
Інституційну
основу загальної безпеки повинні становити крім військово-політичних альянсів
(порівнюючи з колективною безпекою) глобальні організації типу ООН. Хоча на
прикладі НАТО така модель себе не виправдала.
3.
Коопераційна безпека. Ця модель, яка набула свого розвитку з середини 90-х рр.
XX ст., на думку її прихильників, поєднує у собі кращі сторони двох попередніх
концепцій. З одного боку, вона визнає багатовимірний характер міжнародної
безпеки, а з іншого - встановлює певну ієрархію пріоритетів і націлює суб'єкти
міжнародної діяльності на вирішення першочергових завдань.
Модель
коопераційної безпеки віддає перевагу мирним, політичним засобам вирішення
спірних питань, хоча допускає застосування військової сили (не лише як крайній
засіб, але і як інструмент превентивної дипломатії та миротворчості).
Заохочуючи до співпраці й контактів між державами, що належать до різних типів
суспільного та цивілізаційного устрою, ця концепція у вирішенні конкретних
питань може спиратися на існуючу систему військово-політичних союзів.
Коопераційна безпека приділяє значну увагу використанню потенціалу міжнародних
і транснаціональних організацій, визнаючи державу-націю як основний суб'єкт
міжнародної діяльності.
Важливим
чинником світової політики упродовж останніх десятиліть став
науково-технологічний прорив з далекосяжними наслідками в економічній,
соціальній, політичній, ідеологічній галузях життєдіяльності людства.
Комп'ютеризація та інформаційна революція відкрили шлях для науково-технічної
революції у військовій справі. Впровадження високих технологій істотно змінило
характер і потенціал звичайних озброєнь, системи розвідки та керування військами,
сприяло створенню високоточних озброєнь, розширило перспективи ведення війни на
відстані, забезпечення "малої помітності" військової техніки тощо.
Сьогодні
очевидним стає факт кризи міжнародного права як суттєвий критерій поведінки
дійових осіб у сфері міжнародної безпеки. Можемо спостерігати, що в історії
людства всі великі міжнародні війни завершувалися підписанням мирних угод і
створенням нової організаційно-правової системи міжнародних відносин.
Закінчення "холодної війни" стало винятком із цього правила. Світова
спільнота обрала шлях відродження ефективності організаційно-правової системи,
створеної після Другої світової війни, ядром якої є Організація Об'єднаних
Націй. Нині домінує точка зору щодо неефективності цієї системи і зокрема ООН.
Якщо порівнювати ефективність цієї організації, особливо її Ради Безпеки, під
час "холодної війни" і після її закінчення, то не виникає жодних
сумнівів, що ця ефективність значно зросла. Однак із 1999 р. постійні члени ООН
почали застосовувати право вето, унеможливлюючи врегулювання силами ООН
військових конфліктів та політичних криз. Протягом останніх 18 років Росія 15
разів ветувала рішення РБ ООН, США - 11, Китай - 8. Ці політичні гіганти
ігнорували інтереси менших країн. Саме тому військовий конфлікт в Україні досі
неврегульований - через ветування рішень Росією і Китаєм.
Загрози
транснаціонального тероризму висунули на передній план абсолютно нову проблему
"превентивних ударів", що сприяло розширенню практики застосування
збройної сили проти недержавних дійових осіб (терористів, сепаратистів,
бунтівників).
Іншою
серйозною причиною кризи сучасної системи міжнародного права та ООН є
готовність і прагнення низки країн, передусім Росії і США, діяти поза правовим
полем, враховуючи проблеми міжнародної безпеки. Про це свідчать випадки
навмисного обходу Ради Безпеки ООН під час проведення низки великих акцій
міжнародного збройного втручання, відмова від приєднання до таких важливих
інструментів міжнародного права, як Договір про всеосяжну заборону ядерних
випробувань, Міжнародний кримінальний суд, ігнорування міжнародних зусиль зі
створення механізму перевірок Конвенції про заборону бактеріологічної зброї.
На початку
XXI ст. сформувався цілком новий набір пріоритетних загроз міжнародній безпеці.
"Старі" загрози, що виникали з прямого суперництва, передусім між
найпотужнішими у військовому плані державами та їх спілками, почали
"відсуватися" на другий план. Можна стверджувати, що більшість
"старих" загроз сьогодні перебуває в "сплячому" стані.
До
"нових" загроз відносять тріаду, що є уособленням міжнародного
тероризму, поширення зброї масового знищення та засобів її постачання, а також
внутрішніх збройних конфліктів. Сюди відносимо і феномен "міжнародних
збройних втручань", який у певних випадках може відігравати роль нейтралізатора
загроз, а в інших - сам стає загрозою. Збройне втручання і в доступному для
огляду майбутньому залишається однією з найбільш суперечливих проблем
міжнародної безпеки.
• Збройні Сили України
у складі Миротворчих Сил ООН
У
глобальному вимірі експерти окреслили проблеми планетарного масштабу: захист
навколишнього середовища, сприяння економічному і соціальному прогресу країн,
що розвиваються; ефективна демографічна політика, боротьба з міжнародним
тероризмом і незаконним обігом наркотиків; запобігання та врегулювання
етнополітичних конфліктів; збереження розмаїтості культур у сучасному світі;
забезпечення дотримання прав людини; освоєння космосу й раціональне
використання багатств Світового океану.
Глобальні
проблеми міжнародної безпеки знаходять своє відображення у комплексах
регіональної безпеки, хоча їх прояв у різних регіонах не однаковий. На
регіональні процеси впливають ззовні дії провідних держав, але втому чи іншому
регіоні особливого значення набувають локальні проблеми, властиві, як правило,
певному регіону.
Регіональна безпека - складова
частина міжнародної безпеки, що характеризує стан міжнародних відносин у
конкретному регіоні світового співтовариства як вільний від військових загроз,
економічних небезпек тощо, а також від вторгнень і втручань ззовні, пов'язаних
із нанесенням шкоди, посягань на суверенітет і незалежність держав регіону.
Регіональна
безпека має спільні риси з міжнародною безпекою, проте відрізняється
множинністю форм прояву, що враховують особливості конкретних регіонів
сучасного світу, конфігурації балансу сил у них, їх історичні, культурні,
релігійні традиції тощо. Відрізняється вона, по-перше, тим, що процес підтримки
регіональної безпеки можуть забезпечувати спеціально створені для цього
організації (зокрема, Організація з безпеки і співробітництва в Європі - ОБСЄ),
а також об'єднання держав більш універсального характеру (Організація
американських держав - ОАД, організація африканської єдності - ОАЄ та ін.).
По-друге, відмінністю у забезпеченні безпеки в різних регіонах світу є
неоднаковий ступінь залучення великих держав до забезпечення регіональної
безпеки.
Історія
свідчить, що ймовірність збройних конфліктів між державами обернено пропорційна
відстані між ними, - як трактує формула: "Загрози найлегше долають короткі
відстані". Глобалізація і науково-технічна революція істотно знизили
значимість цього положення, але не скасували його повністю. Збройні конфлікти
або їх загрози в суміжних районах сприймаються державами з більшою часткою
стурбованості й вимагають активної реакції.
Запитання та завдання для перевірки знань:
1. Назвіть
моделі світової (глобальної) системи безпеки.
2. Які
"нові" загрози для світової безпеки виокремлюють експерти?
3. Які
основні засади окреслюють поняття регіональної безпеки?
Немає коментарів:
Дописати коментар